На Буковині, поблизу Чернівців, на річці Дерелуй знаходиться мальовниче село Волока. Коли предки волочан були змушені переселитися з Коcмина, де вони жили здавна, в те місце де зараз розташоване село, місце на той час ще не мало назви. Це була земля, де ще не проживали люди, в основному покрита лісом, лугами, галявинами або різними кущами. Деякі пагорби і долини в цьому місці носили різні назви, кілька з них збереглися і по сьогоднішній день: Лісна, Бородач, Поєнь, Похорчук, Буда, Березва та інші.

     Навкруги Волока межує із селами: Грушівка, Валя Кузьмин, Коровія, Великий Кучурів, Червона Діброва. Ці сусіди звикли здавна називати жителів Волоки “волочанами”. Інші називали Волоку – “Волоска земля” тобто країна (земля) волохів, як писав великий літописець Мирон Костін в книзі “З молдавського роду”. І слов’яни зі сходу називали дако-романів волохами. В слов’янській історіографії, територія населена румунами зазначена під назвою «Волохія». Так само, Дмитро Кантемир, відомий літописець і правитель Молдавії, зазначає в своїй «Хроніці», що румун називали волохами.

     Таким чином, Волока або Волоха, на думку сусідів, означало місце або місцевість з волохами, тобто село де живуть румуни.

  Перед тим як наші предки осіли на місце, де сьогодні розташоване село, воно було порожнім, без назви. І саме з того часу, як село було заселене, сусіди дали назву Волока. Таким чином, сусіди охрестили волочан, з точки зору їх імен і назви села. Ця назва зберігається з того часу «Волока» – село заселене румунами, або румунське місце, тому що волохи були дако-римського походження. Волочани були молдаванами з верхньої частини Молдавії. На той час, Молдова мала свій престол в Сучаві.

     Через село на півночі тече невелика річка, із заходу на схід, яка називається Олічка. Так її називають всі люди, це б означало за аналогією з назвою місцевості Волокуца, бо Волоку ще називали Олока, а людей – олоками. Так, через Олоку текла Олічка.

   Як бачимо, Волоха була перетворена у Волоку, змінивши букву х з к завдяки тому факту, що Буковина була зайнята австрійцями в 1775 році, увесь цей час, майже півтора століття, село мало печатку Woloka, яку ставили в багатьох важливих актах. Як тільки оселилася в нас румунська адміністрація, назва села була написана вже через початкову букву «V» та «c» – Волока (Voloca), за румунською орфографією.

     Волока – в 1774 році згадується, як одне із сіл, яке належало до монастиря Путна. У зв’язку з тим, що жителям Волоки було далеко їздити до Путни, щоб відвозити свою частку зібраного урожаю, між ними і монахами Путни був встановлений договір: волочани платили свій внесок грішми. Це дозволяло їм бути вільними. У часи приєднання Буковини до Австрії багато жителів села належали до монастиря Путна. Спираючись на архівні дані, село Волока почало своє існування з 1574 року, в якому нараховувалось 53 домівки, та в яких мешкало 49 сімей.

    Місцевість села горбиста. Кожен із горбів має свою назву: Лісна, Шкінка, Калічанка, Городіще, Похоря, Комора, Круча, Буда, Кліпина, Крівєц, Май, Березва, Дьялу Полонікулуй, Бородач, Козмін, Холма, Моачера, Татінілор, Шпакіу. У Волоці завжди було розвинуте сільське господарство і тваринництво.

   Вперше про Волоку можна знайти в оповіданні Ігумена монастиря Путна Йосафа, який стверджує, що у 1488 році, одночасно з селом Коровія, на території села Великий Кучурів, виникло село Волока. З інших джерел про виникнення села можно прочитати у документі, виданому воєводою Петром Шкіопулом 30 березня 1575 року. У ньому визначено межі села Кучур: “… хай бере початок з боку Сторожинця на поляні Кріва через середину поляни і звідти до городища…. і на Тростянець… на річку Кам’яна і звідти до озера Бухуш…. і звідти вниз до річки і нижньої дороги біля Михальчі і звідти вниз до Козміна…. до річки за Волокою… і до річки за пасікою і звідти знову до річки Дереглуй”.

    Достовірний той факт, що людські поселення на території Волоки були значно раніше. Так, на одному із сільських пагорбів, котрий називається нині Городище, 1817 року було проведено розкопки. Археологи знайшли тут 8 срібних коштовностей VІІ століття. Зараз вони у Віденському музеї.